Про актуальне – з різних точок зору

(Із циклу «Нове тисячоліття волинської книжності»)

Ці три книги лягли на мій робочий стіл практично одночасно.

Та й в книгарнях вони з’явилися з невеликим інтервалом.

Три незалежних один від одного, практично одночасних погляди на ту саму проблему: безпека і небезпека у соціальних мережах, у кіберпросторі, в інформаційно-культурній сфері. Важливість цієї теми – подівійна. Хвилі депресій та відчаю, які час від часу таки вдається розбурхати в кібернетичному морі не просто забирають з життя чиїхось рідних та близьких. Вони не просто забирають у нашої країни населення. Вони забирають її майбутнє. Адже до групи ризику належать насамперед найбільш психологічно вразливі – діти і молоді жінки. А ще – люди із заниженим больовим порогом, люди із творчим типом нервової системи. Люди, які можуть створити  твори мистецтва світового рівня і нові бізнес-ідеї, нові поняття,  смисли та середовища – і нові робочі місця. Та сама чорна сила, яка нині прагне «розмінювати» своїх різноробочих з автомийок на наших оперних співаків, програмістів та підприємців – вона дуже навіть не проти відкрити «другий фронт» у нашому кіберпросторі.

Надто вже їм важливо, «штоб у хахлов нє вишла».  

Тема особистої віртуальної безпеки нині резонансна. І навіть, страшно сказати – модна. Проте щонайменше двоє з трьох авторів почали працювати над цією темою ще кілька років тому, коли ще не була вона ні модною, ані навіть резонансною. Коли тільки з’являлися перші тематичні публікації.     

Тому, либонь, і згадалося десь прочитане чи почуте: хороша література – як медична банка. Її прикладають до хворого органа, суспільна кров починає його обмивати – і суспільство, чи певна його частина, одужує.

Відтак вельми втішно, що прозаїки нового покоління обходяться без моди на самоцентризм, заведеної «прозаїками з поетів» доби дев’яностих і підхопленої їх численними епігончиками. Здається саме зараз в прозових текстах українською мовою чиста проза перемагає-таки поезію. Про тягар надмірного поетизму, що гнітить українську прозу Улас Самчук писав ще сорок років тоаму . Здається нині збувається його мрія про «прозову прозу» як магістральний напрямк принципово нової української літератури, здатної не тільки проговорити світоглядні й ментальні проблеми усередині українського суспільства, але й дати тому суспільству голос у світовому інформаційно-культурному просторі.

Улас Олексійович пригадався зовсім недаремно. Книгу «І паралельні перетинаються» написав краянин нашого великого прозаїка, житель тієї-таки Здолбунівщини, Сергій Гридін. В літературному просторі України він уже сім років. Першу книгу «Федько – прибулець з інтернету» написав для маленького сина. Діти ростуть, а разом з ними ростуть і герої батькових книг. Сергій Гридін написав для підлітків цілу серію пригодницьких повістей: «Не такий», «Не ангел», «Незрозумілі», «Відчайдушні». За визнанням самого автора (в інтерв’ю альманахові «Книжний гостинець») «Підлітковий вік досить короткий, але часто насичений різними приємними і не дуже подіями. Саме в цьому віці найбільш гостра реакція на звичайні речі і часте несприйняття настанов від дорослих. Тому дуже важливо знайти цікаву для «майже дорослих» тему і написати текст так, аби у них не було розчарування після його прочитання».

Часом для того, щоб творчість піднялася на принципово новий рівень – потрібен стрес у житті. Для Сергія Гридіна таким поштовхом стала служба в АТО на клопітній і небезпечній посаді командира саперного взводу.  Після повернення додому письменник мав чотиримісячну «вимушену відпустку». За цей час він і написав два кращих, принаймні станом на лютий 2018 року, своїх тексти – повісті «Сапери» та «І паралельні перетинаються».

Юрій Камаєв в одному зі своїх фейсбучних міні-есеїв блискуче довів що розлого й жалібно про війну можуть писати автори, які бачили її здалека, яких вона зачепила краєчком. Як от Ремарк чи Шолохов, Хемінгуей (Гемінгвей, Гемінхвей, Емінуей – потрібне підкреслити) чи Маргарет Мітчелл. В описі своєї війни Сергій Гридін лаконічний. В його доробку дивовижно знайшли одне одного авторський темперамент, тематика текстів… і жанр повісті. Чи не «найбільш волинський» з усіх жанрів художньої прози. «Сапери» за авторським визначенням з перших уст – «книга про те, що відбувається у зоні АТО з людиною, яка ще вчора спокійно відпочивала після роботи вдома, мала налагоджене життя і зовсім не задумувалась про те, що може опинитися на війні. Багато хто з читачів насправді не знає, що ж таке так зване «АТО», вже не звертає увагу на статистику загибелі наших бійців і поспішає перемкнути новини як тільки там повідомляють про черговий обстріл. Книга написана не стільки для того аби «забути» більше ніж річний період свого життя, як для того аби донести інформацію про те, що саме відбувається у тому іншому, паралельному і невідомому для багатьох, світі». При цьому капітан Федір Говоруха – зовсім не автопортрет старшого лейтенанта Гридіна. Говоруха радше збірний персонаж. Але саме тому Говорусі віриш більше, аніж схожим (як під копірку!) один на одного і на свого автора героям Ремарка.

Повість «Сапери» заслуговує на довгу й захоплену окрему розмову. Нам же вона цікава як контрастне тло для книги «І паралельні перетинаються». Якщо в «Саперах» Гридін демонструє важливу для прозаїка здатність «побути кимось іншим», принаймні почасти використовуючи власний бойовий та життєвий досвід, то  «І паралельні перетинаються» – плід уважного й ретельного спостереження за життям сучасних підлітків, помноженого на творчий авторський домисел. Герой повісті – підліток Роман Гордійчук на прізвисько «Гордій» після переїзду сім’ї до болісно переживає зміну місця проживання, брак спілкування з давніми друзями,  байдужу атмосферу нової школи та дефіцит уваги від заклопотаних життям батьків. Підлітковий  максималізм множить всі ці негаразди щонайменше на сто, і дурнуватий школярський жарт, підсилений ще більш дурнуватою поведінкою Дарини Сигизмундівни (за цей епізодичний, але віртуозно виписаний персонаж пожиттєво радянської вчителиці – мій особливий респект її автору) призводить героя до нервового зриву, а знервовано-неадекватна реакція батьків на прохання сина дозволити зробити собі татуювання – наштовхує його на рішення накласти на себе руки. Цікаво і точно Гридін проводить побічну лінію маскульту як  провокації суїциду. До думки про самогубство Романа Гордійчука  підштовхують не тільки специфічні групи соцмережі «В контактє», але й надривно-дамський романчик, який читає мама і необережно залишає його доступним нащадкові, і депресивні тексти пісень. Одним словом – коли батьки їдуть на день народження і залишають Романа без нагляду – хлопець випиває жменю таблеток. На щастя, батько забув удома документи на авто – і мати зайшла до синової кімнати якраз вчасно.

Втім, ще більше пощастило Романові з лікарем. Терапевт Ілля Степанович Куців недавно повернувся з фронту, де по новому побачив цінність кожного людського життя і набрався нової рішучості за кожне життя боротися. Він бачить, що мало вилікувати хлопця від наслідків медикаментозного отруєння – куди більш серйозного лікування потребує Романова душа. А кращий спосіб лікування душевних проблем однієї людини – підключити цю людину до боротьби із важчими і не безпечнішими проблемами ближнього. Романові мимоволі вдається розговорити (а точніше – спровокувати на істерику) дівчину, яка мовчала усі два тижні перебування в лікарні, а перед тим – на ґрунті нерозділеного кохання стрибнула з четвертого поверху і дивом залишилася живою. Лікар Куців пропонує Романові залишитися в лікарні трохи довше і долучитися до реабілітації дівчини. Попервах, роздратований сваркою Роман відмовляється з типово-тутейшим формулюванням «Хай собі робить що хоче!». І тоді лікар Куців влаштовує хлопцю екскурсію до трупарні. Де і лежать ті, хто «зробили що хотіли».  Від побаченого Роман втрачає притомність.

А прийшовши до тями погоджується спробувати допомогти дівчині. Поки Роман чекає вихідних, коли можна буде спробувати поспілкуватися з нею. А поки що провідати Романа приходить батько – і вони знаходять, врешті-решт спільну мову. Приходить і татуювальник Прокіп – він розповідає про власне життя і побачені широкі світи, а заодно приносить інструментарій, який Роман використовує для зустрічі з дівчиною Настею. На великому апельсині він малює кумедну мордочку, а збірку Ліни Костенко прихоплює собою. Прочитані вголос вірші дають терапевтичний ефект – правда попервах несподіваний. Настя плаче і криком жене Романа з палати. Хлопець деморалізований. Проте лікар Куців каже, що дівчина після його відвідин вперше зателефонувала матері і дві години з нею спілкувалася. На цій оптимістичній ноті Романа і виписують.

Вдома він знаходить Настин профіль у соціальній мережі. Профіль геть понуро-песимістичний. І Роман малює для неї стримано-оптимістичний малюнок. Малюнок помічає і хвалить Романова мати. «Наче людина, якій не давали пити і от нарешті згадали і налили повне цеберко свіжої і прозорої води, а вона ніяк не може зупинитись. Ромко почав малювати. Він використовував для цього все, що потрапляло під руку. Олівці, фарби,  огризки паперу,  зошити і обкладинки щоденника та книжок… Кожного вечора Ромко зображав якийсь черговий сюжет, фоткав на телефон, шукав до нього свіжого вірша і надсилав усе в повідомленні Насті. У друзі дівчина його так і не додала, але профіль свій не закрила, тож усі листи до адресата таки потрапляли».

   Наполеглива праця у царині мистецтва неодмінно приносить результати. Щоправда, найчастіше – несподівані. Роман подарував один зі своїх малюнків Прокопові, в майстерні татуажу малюнок вподобав один з клієнтів і загорівся ідеєю зробити Романову виставку… А потім – з’являється перший проблиск порозуміння і з Настею.

Одним словом – життя налагоджується… якщо ним не розкидатися.

Анастасія Нікуліна дебютну книгу «Сіль для моря, або Білий кит» жанрово означила як «роман-буря». Ключовий персонаж роману, що вийшов друком у харківському видавництві «Віват» – дівчинка Ліза, що недавно переїхала з родиною до невеликого приморського містечка. Батьки ніколи не мають на неї часу, а то й дорікають витраченими на неї грішми чи приготованою їжею. Для більшості ровесників Ліза – об’єкт для знущань через надмірну вагу.  Щоправда у інтерв’ю «Книжному гостинцю» Анастасія Нікуліна зазначила, що «Сіль для моря, або Білий Кит» є дуже легкою версією долі дівчинки, яку цькують однокласники. Це скоріше насмішки, які доходять до не надто сильного знущання, аніж відверті тортури. Проте, почувши, що під час прочитання твору редактори та навіть мої колеги-письменники плакали, я зрозуміла, що побачити світ повинна саме така – легка версія. Бо є багато людей, які завжди жили у безпечному світі і для них такі насмішки – це справжня трагедія. А за межами їхнього безпечного світу відбувалися направду страшні речі».

Втім, страшне навіть не знущання однолітків. Страшно й те, що до нього, нехай і заочно, приєднується рідна мати. Причому слів особливо не підбирає:

«Ти мене взагалі слухаєш? Подивися на себе – і так товста, а знову чипси притягла! Скоро у двері не пролізеш!» – і далі: «На таку як ти жоден хлопець не гляне. І не полюбить!»

Симпатична  сценка, чи не так. І занадто знайома. Чимало тутейших матусь люблять починати виховання з вимішування чада в поросі й екскрементах. А в деяких із них виховання тільки у цьому і полягає.

Що ж… Якщо любові і розуміння годі знайти навіть у найближчих людей – підліток, особливо вразливий і творчий, шукатиме їх у вигаданих світах. Книгах, фільмах, інтернеті. У Лізи є віртуальний друг, який все про неї знає, все розуміє, в усьому співчуває. Ба навіть захоплюється нею і дуже хоче поцілувати. Називає себе Білий Кит. От тільки на листування Лізи з Китом наштовхується мама. Відбирає ноутбук з інтернетом, забороняє йти до моря. Ліза втікає. Батьки її знаходять. Батько б’є ременем. Ноутбук зранку повертають – щоб сиділа вдома. Білий Кит співчуває, розуміє  – і потихеньку підштовхує до думки про спільне самогубство…

Якщо переказувати сюжет далі – анотація перетвориться на спойлер. Та й сюжетний простір роману – вельми нелінійний, подібний більше до багатовиткового кільця Мебіуса. Всі сюжетні лінії переплетені, всі життєві стежки переплутані. Кожен персонаж вважає себе жертвою… а відтак і присвоює собі право робити що захочеться. Ліза підробляє щоденник з фальшивими гарними оцінками, а насправді не ходить до школи, бо ж її там цькують. Її однокласниця Маринка запустила механізм цькування тільки через те, що коханий Сашко пообіцяв носити Лізу на руках за те, що та дала йому списати домашнє завдання. Механізм описаний з хірургічно-блискучою точністю: «не тямлячи себе від ревнощів, близнючка перевернула свій пакет із вишневим соком новоспеченій суперниці на сорочку. Вона навіть вибачилася, але механізм уже був запущений. Ліза сама винна, треба було дати їй здачі, чи перекинути свою тарілку їй на голову, чи бодай щось сказати! А вона мовчала, дивилася своїм телячим поглядом – і мовчала».

Воно й справді – цькують тих, хто змовчав.

І в класі. І на міжнародній арені.

Батьки вважають себе жертвами Лізиної невдячності і переконують одне одного, що занадто добре до неї ставилися, приділяли надто багато уваги, витратили стільки грошей і нервів на переїзд в маленьке приморське містечко тільки для того, щоб їхня дочка могла забути… чималенький скелет у шафі, що залишився з попереднього життя у попередньому місті.

Тому й не дивно, що сюжет розкручується зі стрімким моторошним прискоренням, як відпущена корба криниці.

В кульмінаційний момент трапляється диво.

Навіть два.

Але потім з’ясовується, що самого дива в особливо запущених випадках недостатньо.

І порятунок потопаючих – проблема самих потопаючих.

Але гепі-енд має місце бути.

Якщо «І паралельні перетинаються» – повість для підлітків, а «Сіль для моря, або Білий кит – роман про підлітків, то «Тенета» – цілком собі дорослий роман. «Соціальний детектив» за визначенням автора – Віктора Янкевича, дебютанта із ще одного волинського райцентру – Кременця. Прикметно, що «Тенета» вийшли в елітній серії «Детективна агенція ВО» одного з найкрупніших українських видавництв «Навчальна книга – Богдан» і стали на полиці книгарень поруч із книгами Олексія Волкова та Олександра Вільчинського.

 Його героїня – давно вже не дівчинка. Їй тридцять шість. Раїсу  з головою накрила криза середнього віку та її побічні дії із хамуватим характером, побутовим нехлюйством та неявним і нещадним дамським алкоголізмом включно. Вона зовсім не схожа на героя Богдана Коломійчука Адама Вістовича, але чимось невловним його дуже нагадує.  З позитивних рис у неї вціліли тільки здорова упертість і професіоналізм журналіста. Ймовірно, саме вони й причаровують в критичний момент значно молодшого Раї системного адміністратора Віктора, до якого сама Рая вже давно небайдужа. Так на ложі трохи припізнілого кохання і народжується непереможний дует, здатний розплутати справу будь-якої складності. Викупана у взаємності коханого Рая не тільки на вигляд молодшає років на десять, але й рішуче розриває будь-які взаємини з алкоголем. Віктор, переконавшись у власній потрібності, готовий вирішити будь-яку комп’ютерно-технічну задачу. І задача не  забарилася. В Одесі наклала на себе руки єдина шкільна подруга Раї – тиха, скромна, і загалом врівноважена жіночка. Ошелешена Рая їде на похорон і дізнається, що в останні місяці життя однокласниця мала френдиню в соціальній мережі з милим личком не аватарці. І та наполегливо рекомендувала зробити їй саме те, що вона й зробила…

Паралельно до пошуків Раї та Віктора розгортається історія ще однієї жертви «милого личка на аватарці». Студентка з Тернополя витає у мріях про довге і щасливе спільне життя з коханим, але раптом з’ясовується, що одружитися коханий планує з іншою. Стосунки з батьками в студентки не склалися ще з підліткового віку, подруга в неї була тільки одна – чи варто уточнювати, що саме вона й стала щасливою обраницею омріяного принца? Без пафосної повчальності автор демонструє на прикладі Ірини усі стадії сповзання молодої людини в прірву: п’яні загули, розпуста, наркотики… Кожною новою вихваткою студентка волає: зупиніть мене хоч хто-небудь! Проте однокурсникам байдуже, батьки надто занурені у фінансові проблеми та негаразди у власних взаєминах.

Тим часом Віктор наводить лад у Раїній квартирі, а сама Рая – жене слід загадкової френдині із соцмереж. Кривавий слід. З’ясовується, що вона мала відношення до кількох десятків загадкових, часто безпричинних самогубств. Рая пропускає через власні нерви і серце не тільки історії жертв, але й горе безутішних родичів, насамперед – батьків. Закоханим медівникам уже зрозуміло, що хтось методично промацує через соціальну мережу «В контакте» представників психологічно найвразливіших прошарків: підлітків та молодих жінок, а знайшовши болючі точки тисне на них доти, поки жертва не опинялася в зашморгу. Ніяких альтернатив. Завжди повішання. Матеріалу доволі скоро назбирується не те що на передачу – на кримінальну справу. Головний редактор наказує передати досьє правоохоронцям, щоб ті продовжили пошуки.

Слід виводить у Запоріжжя. Кібер-маніяка доволі оперативно вираховують. Проте застати його вдома поліції не вдається – та й пред’явити нема чого. Дія соціального детективу розгортається ще у 2016 році, коли доповнень до профільних статей Кримінального Кодексу  ще не внесли. Саме тому маніяк настільки впевнений у власній безкарності, що видзвонює в готелі Раю, приїздить до неї, намагається залякати – а потім потайки повертається, щоб убити. Втім, Віктор виявляється спритнішим. Та й київська оперативна група нікуди насправді не поїхала. І якщо злочинця не можна посадити за доведення до самогубства через інтернет, то статті про замах не вбивство ніхто не скасовував, а підтверджуючих матеріалів – більше ніж досить. «Аль Капоне теж посадили за несплату податків…» – стримано посміхається полковник поліції, що керував операцією…

А в цей самий час студентка в Тернополі готується ступити останній крок зі стільця. Єдине, що її стримує – відсутність повідомлення від «милого личка на аватарці». Повідомлення й нема кому послати – маніяк затриманий, його ноутбук вилучений. А через неповну годину злочинець взагалі несподівано помирає на руках у оперативників та журналістів.

А смертельне повідомлення студентка все одно отримує.

І робить те на що зважилася.

Але ще кількох жертв Рая встигає врятувати. Та всім зрозуміло, що справжнє протистояння тільки починається. Щоправда беруться за нього уже професіонали. А Рая з Віктором щасливо побравшись, відбувають на відпочинок до Єгипту. Вони  своє зробили.

В романі Анастасії Нікуліної «зло по той бік монітора» – це роздавлений особистим горем психопат із незакінченою психіатричною освітою. У повісті Сергія Гридіна запрошений лікарем Куцівим психолог зазначає у розмові про групу «Сині кити», що «у цих групах сидять досить непогані психологи», хоча головного героя ці групи зачіпають  по дотичній. Віктор Янкевич ставить діагноз найбільш гостро і відверто: страшний не так маніяк, як цілком здорові наші тутейші люде, котрі хочуть заробити трохи грошенят – а грошенята їм пропонують досвідчені натаскані професіонали зі спеціальних служб деяких сусідніх країн. Для особливо нездогадливих є підказочка в оформленні обкладинки.

На ґудзичку форменого рукава.

Чи варто шукати в оцих книгах готових рецептів і відповідей. Не певен. Деяку симптоматику автори вказують точно і синхронно. Наприклад варто відзначити те, що сповзання у депресивний стан у всіх героїв починається не з груп у соцмережах – а з прослуховування музики відповідного емоційного ладу. Автори не абсолютизують негативної ролі соціальних мереж та інтернету – вони тільки досконалий інструмент, який часом може потрапити і в нечисті руки. Проте спроби маніпулювання масовою свідомістю, навіювання негативних емоцій та депресивних станів почалася задовго до появи комп’ютерних комунікацій. Бажаючим дізнатися про це детальніше, наважуся порекомендувати власну книгу – мікророман «Формула для фюрера», написаний за три роки до появи «Фейсбуку».

Варта уваги і формула, суголосно запропонована Віктором Янкевичем та Сергієм Гридіним: кращий спосіб вирішення власних душевних проблем – допомога ближнім у залагодженні їхніх негараздів…

Проте в добу повального «Гугла» наші люди здебільшого вважають що всі потрібні відповіді вони легко відшукають самотужки.

Тому заслуга перелічених вище книг – насамперед у тому, що вони правильно, виважено і своєчасно ставлять питання.

Сергій Синюк, лектор і літератор