“Сільські історії”. Свіже прочитання

Олеся Тивонюк

(з рубрики “Книготерапія”)

Сильна книжка

Якщо вам подобається засинати під книжечку,  “Сільські історії” – не той варіант.

Не заснете. Поки не дочитаєте. Та й після того, як дочитаєте, заснути зможете не зразу. Нинішні трилери з вигаданими жахіттями нервово заздрять в коридорі.

 Живе життя українського села у двадцятому столітті, спресоване у пʼятсот сорок сторінок. Коли і мир був не легший за війну, і “визволення” страшніше від окупації. Коли хлопчики, що народилися і виросли уже під мирним небом, наслухавшись радянського телевізора мріяли стати льотчиками, щоб скидати бомби:

“- Я людей не буду катати… Я бомби кидати буду.

– Бомби?… На кого ж ти  їх скидатимеш?

– На Америку я-ак кину, так вона й  згорить!”  

Певно не в усьому вона буде зрозуміла міським читачам. Причому не тільки народженим у двадцять першому столітті. Недаремно автор зазначає, що “Сільській людині переселятися до міста – все одно, що влазити у шкіру нову. Стару. Звичну та приношену скидати, а нову напинати. Та ще й таку, що в обтяжечку. Там тисне, там натирає – попоносиш, поки хоч трохи обвикнешся”.  

Людина, якій “дали квартиру”, а тим більше людина, яка в тій  “даній квартирі” живе від народження не до кінця розуміє, що значило в ті часи, поставити свою хату:

“Хату нову ставити – все одно, що горіти. За свіжою копійкою із двору все попливе: і кури, і гуси, і масло, і сало. На саме тільки дерево три шкури із себе здереш. А скло? А гвіздки? Та спробуй його дістати, коли по магазинах катма! Це ж не те, що тепер – завалися. В ті роки сутужно було. Кожна залізяка на обліку. Що й діставали, то з-під поли. А для того, що під полою, ціни не писані: дер по очах. Як помітить, що дуже очі горять, то й заломить таку ціну – упадеш! Ще й розсердиться, як нагадаєш про совість:

– Ти що, у тюрмі за мене сидітимеш?

Плати, мовляв, і не торгуйся.

Тож не одні на нову хату стягались, стягались, а в старій помирали”

Втім, загальнолюдські сюжети в цьому томі теж є. Про любов і зраду, про сімейні злочинні клани і малолітніх  злочинців поневолі.  Про нелюдів і людяність. Про хабарництво і самопожертву. Детальніше переказувати нема як – вийде один  великий спойлер. Бо одна історія зачіпляється за другу і виходить один великий роман в повістях із наскрізними персонажами. Тому читати цю книжку уривками, або – як тепер люблять – від кінця до середини – багато чого буде незрозуміло.

А от коли прочитати все за порядком, то все проясниться не тільки в книжці.  Багато чого стане ясно в новітній нашій історії. І в теперішньому нашому менталітеті.

А міські читачі таки зрозуміють щось головне про наше українське село.

А я тим часом почитаю “Містечкові історії” того ж автора.

Поділись